Віршована казка про булінг

         Творча робота

         Казка на тему:

« Твори добро на радість людям»

У час технічного прогресу,

Коли усі у суєті,

В нас так багато інтересів,

Та мало місця доброті.

Але не все іще пропало,

Не все іще перевелось,

Бо і хорошого чимало

В серцях людей би віднайшлось.

Тому, послухайте, будь ласка,

Я розповім сьогодні казку…

В одному місті чи селі,

Це зовсім не важливо, ні,

Ходив собі в звичайну школу

Хлопчина на ім'я Микола.

Було йому десь з десять літ.

Він був охайним, вчивсь як слід.

І мав він серце золоте,

Та мова зараз не про те.

У цій же школі вчивсь Степан.

Був забіяка, хуліган.

Хоча і розум мав нівроку,

Та часто пропускав уроки.

Батьки журились, вчителі:

« В Степана ж руки золоті,

І голову яку він має,

Шкода хлопчину, пропадає!»

А наш Степанко що на те?

Він думав так: « то все пусте…

Бо силу маю ого-го,

Я подолаю будь-кого!»

Нажаль, знайшлись і однодумці,

В яких одне було на думці:

Як би то школу прогуляти.

Любили інших ображати.

І так тривало вже чимало…

Від хлопців інші потерпали:

Одного лайкою обмовлять,

Того за школою підловлять,

Того штовхнуть,

Тому -  підніжку,

А в іншого й поцуплять нишком.

Перечить їм усі боялись,

А ті, тим часом, розважались.

Та все, як кажуть,

До випадку.

От слухайте все по порядку.

Одного дня у нашій школі

Зле стало хлопчику Миколі.

«Чому? Що сталося? І де?»

Про це все мова далі йде.

Миколка хлопчик дуже чемний,

До всіх привітний, всім приємний,

Усе виконує сумлінно

І вчиться тільки на «відмінно».

Його у приклад часто ставлять,

А забіяк завидки давлять:

-« Чому це Колька краще всіх?!

Треба піднять його на сміх!

Він биться, певно, не уміє,

То що він проти нас удіє?!»

-« Миколо, чуєш?

Йди сюди!»- Степан гукнув

-« Та швидше йди!

Розмова буде чоловіча,

То ж маєм бути віч-на-віч ми»

-«Гаразд!»- відказує Микола.

-« Про що буде наша розмова?»

Він не підозрював біди,

Тому продовжував іти.

Степан за школу повернув

І там Миколу він штовхнув.

Від несподіванки Микола,

З-під ніг утративши опору,

Управо трохи заточивсь,

За серце різко ухопивсь.

Степан із друзями тим часом

На глум підняли хлопця басом:

-« Дивись, який ти в нас взірець!

Та чим ти кращий від овець?!

Такий нікчемний і тихенький,

Беззахисний ти і слабенький!»

Вони ще довго говорили,

А деякі Миколу били.

І ось хлопчина вже лежить,

Над ним же натовп гомонить:

-« Слабак, він битися не вміє,

Погляньте, він, напевно, ниє…

Ботан, зубрила і тюхтій…»

Та десь почулося:

-« Не смій!

Миколка зовсім не такий,

Він добрий, чесний і простий.

Та що ви знаєте про нього,

У нього ж серце, як від Бога!

Безмежне, добре й золоте,

Але,нажаль, воно слабке!

Він від народження страждає

Воно болить, він не зважає.»

Всі переглянулись умить.

-« Хто це посмів так говорить?»

Сказала дівчинка маленька,

Здається, звуть її Оленка.

Вона над Колею схилилась,

Все прислухалась та дивилась.

І раптом скрикнула:

-« Біжіть, хутчіш на поміч всіх зовіть!

Здається, пульсу вже немає…»

Невже Миколка помирає?

Із натовпу хтось кинувсь вмить

І вже до школи він біжить.

Миколці стали помагати,

Дали води, змогли підняти.

А розбишаки утекли,

Бо здогадалися вони,

Що зараз будуть розбиратись

То ж необхідно їм ховатись.

-« Миколко, як ти?

Що болить?»- це все Оленка гомонить.

-« Та я нічого, хлопців шкода,

Бо є чомусь така в них мода:

Знущатись з інших, ображать,

Не бачуть, що вони творять!»

В ту мить в очах цього хлопчини

Зблиснули чистих дві сльозини.

То були сльози не від болю,

А швидш від розпачу з журбою.

Бо навіть після побиття

Бажав він хлопцям каяття.

І досі їх, чомусь, жалів,

Бо він інакше не умів.

Тим часом наш «герой Степан»

Прийшов додому й на диван

Із гордим видом завалився,

По телефону похвалився:

-« Сьогодні ми із пацанами,

Олег та Юрчик були з нами,

Провчили Кольку

З класу Д,

Хай знає хто він, й місце де».

І було видно,що Степан

Геть не шкодує про свій план.

Йому приємно, що ось так

Він є крутим і він мастак!

Він цілий вечір, як хотів,

Біля комп'ютера провів.

Не допоміг нікому вдома,

Хоч розбирала маму втома

І батько помічі просив…

Степан і чути не хотів.

Закінчив грати в якусь гру,

Став готуватися до сну.

Згадав про випадок, що стався

І так пихато розсміявся,

А потім двічі позіхнув

І міцно солодко заснув.

Якби було Степану знати,

То не лягав , напевно б, спати.

Але не знав він, що той сон

Що ходить десь коло віко?н,

Все змінить раз і назавжди,

Більш не накоїть він біди.

Не буде інших ображати,

А лиш любити й поважати.

«Ого, що статись має з ним,

Щоб стало серце золотим?»

А от послухайте, що сталось

І як все далі відбувалось…

Степан побачив лиш на мить,

Що десь на лаві він сидить,

Чомусь людей багато тут…

Він здогадався: « Це є суд!»

І стало моторошно й страшно,

То ж прислухався він уважно.

А всі про нього говорили,

Що вони з друзями творили.

Присутніми тут були всі,

Кого залишили в біді

«Герой Степан» із пацанами…

І гірко плакали їх мами,

Та заперечувать не сміли,

Бо все ж брехати не уміли.

Суддя всіх вислухав уважно

І раптом вимовив поважно:

-« Іще один є потерпілий,

Якого хлопці вчора били!

Степане Охрименко, зайдіть

І нам всю правду розкажіть,

Повідайте всім про знущання,

Насмішки, підлість та цькування,

Яких зазнали від Степана,

Героя того, хулігана,

Що весь похнюпившись сидить.

До залу суду у ту ж мить

Зайшов Микола, тихо став

І ледве чутно проказав:

-« Степан із друзями, нажаль,

Приносив досі всім печаль,

Але, якщо буде в Вас ласка,

Прошу, помилуйте, будь ласка,

І строго хлопців не судіть.

Дайте їм шанс і їх простіть.»

Степан від подиву підвівся,

І в очі Колі подивився.

-« Миколо, дякую тобі,

Що заступився на суді.

Але я все це заслужив…

Багато лиха натворив.

-«Це все є правда,

Та, усе ж ,

Ти можеш виправити все!

Іще не пізно, схаменись,

На вірний шлях ти повернись.

Проси пробачення у всіх

І може Бог відпустить гріх.

А я тебе уже простив,

Учора, хоч ти й не просив!»

Степан умить почервонів,

Бо суть розмови зрозумів:

« Таки Микола є  сильнішим,

Ні, не фізично,- розумніший!

Не все вирішує кулак,

А сила слова є, однак.

І чуйність серця, доброта,

Найкраща риса, золота!»

Микола був саме таким:

Розумним, добрим і простим.

Подав Степанові він руку

Тому, від кого зазнав муки.

Підтримав, вчасно підбадьорив,

Підставив плечі для опори.

Степан потиснув руку теж

І був удячний він без меж

За несподіваний рятунок.

Це є найкращий подарунок!

Адже Микола шанс дає

Не звинувачує, не б'є.

Він лиш підтримує його ,

Ще вчора недруга свого.

-« Миколо, дякую тобі,

Що не залишив у біді.

Що не засуджуєш мене

У тебе серце золоте!»

І саме після слів оцих

Степан прокинувся, притих.

« У Колі серце золоте,

Але, нажаль, воно слабке.»

Згадались дівчинки слова

І проясніла голова:

« Як там Микола,

Що буде?

Чи завтра в школу він прийде?»

І вже до ранку не заснув.

Степан усе-усе збагнув…

Заледве день новий почавсь,

До школи миттю він помчавсь.

І думав тільки про одне:

Як Колю в школі він знайде,

Попросить вибачення в нього,

Запропонує допомогу.

Та Колі в школі не було.

Степан весь день шукав його.

І дуже сильно хвилювався,

Ні-ні, не кари він злякався.

« Знайду його обов?язково.

Сказати маю йому слово,

Та ні, не слово,

Цілу річ…

І хай не будем віч-на-віч,

І хай всі бачуть, всеодно,

Піду віддячу я його.

Прийшов під  двері і сміливо

Натиснув він дверний дзвінок.

З-за дверей тихо,несміливо

Почувся голос:

-« Це там хто?»

-« Степан, прийшов я до Миколи»

-« А Колі зараз нема вдома…»

Відкрились двері,там-дівча.

Це Колина мала сестра.

-« А де ж Микола?»

-« Він в лікарні»

-« А що, із Колею погано?»

-« Та ні, він з другом, що із класу,

Пішли провідати Наталку.

Вона хворіє вже давно.

А Колі це не все одно…

Бо він за всіх переживає,

Усім-усім допомагає»

-« Я знаю»- вимовив Степан.

У нього був вже новий план:

Він до лікарні теж пішов,

Миколу він таки знайшов.

І мовчки руку простягнув,

-«Пробач…»- на вухо він шепнув.

А потім голосно додав:

-« Пробач, що болю я завдав,

Прости, що бив та ображав!»

Миколка радісно всміхнувся

-« А знаєш, я уже й забувся.

Ми пережили одну ніч

І знов зустрілись віч-на-віч,

Та нині є розмова в нас

Спокійна, тиха, без образ.

От бачиш, все в житті буває:

Людина тихо засинає,

А прокидається- о, диво!

Пропало зло, вона щаслива!

Це все залежить у наш час

Знаєш від кого?»

-« ЛИШ ВіД НАС!!!»-сказали разом обидва

І посміхнулись на слова.

-« Що в серці ти своїм розбудеш, таким і будеш!

Тому завжди ти пам'ятай,

Ніколи це не забувай:

ТВОРИ ДОБРО НА РАДІСТЬ ЛЮДЯМ,